Іван Тефледжук: «Вірю, що наші ліпші часи — попереду»

Вісімнадцятого-двадцятого лютого в Україні вшановували Героїв Небесної сотні, згадували страшні події шестирічної давності на Майдані та котел в Дебальцевому, з якого виходили наші військові п’ять років тому. З цієї нагоди я поспілкувалася з Іваном Тефледжуком – яремчанцем, воїном АТО, який пройшов і Майдан, і Дебальцеве. Розумію, що такі розмови загалом не викликають позитивних емоцій, однак, щиро переконана в тому, що про ті події потрібно говорити. Хоча б для того, щоб ми всі закарбували в своїй пам’яті ті гіркі моменти сучасної історії нашої держави і нікому з часом не дозволили їх підмінити. 

 Пане Іване, розпочнімо з того, ким Ви були до Майдану, як жили і чим займалися?

 До Майдану я був приватним підприємцем і займався роздрібною торгівлею на сувенірному ринку. Взагалі, планів на той час мав чимало. Хотілося розвивати наш край не тільки в туризмі, але й у сфері натурального господарства. Нам Бог дав чудову землю з її природними дарами – грибами, ягодами, травами, — тож я переконаний, що ми маємо цим користуватися і оздоровлюватися.

Дві тисячі тринадцятого року в Яремчі був великий урожай грибів. Сюди приїхали представники однієї німецької фірми і ми допомагали їм у закупівлі грибів. Одного разу, у вересні, поїхали у Закарпатську область на заготівельний пункт, куди місцеві зносили гриби. До нас там підійшла старша жіночка років 83-85 і у розмові забідкалася, що то не до добра такий великий урожай цих лісових плодів. Я, як гуцул з шостого коліна і знавець природних явищ, тоді їй ще відповів, що так, можливо буде холодна сніжна зима або ж влітку – нашестя ос. Але та бабця стояла на своєму: «Такі гриби – не на добре. Буде війна. Моліться Богу!». Я знову заперечив, мовляв, з ким нам воювати? Ми здали ядерну зброю, маємо гарантів миру… Яка війна? Але жінка знову нагадала про необхідність молитися і пішла. Я не надав тоді цьому значення.

Звісно, тоді такий розвиток подій здавався неможливим, адже не було жодних передумов для воєнних дій. Чи не так?

Тоді ми всі очікували, що йдемо європейським курсом – демократичним, правильним для нас шляхом. Його ж озвучила тодішня бандитсько- проросійська влада. Я сподівався, що рух до Євросоюзу допоможе надходженню інвестицій в регіон, відповідно, тут буде робота і людям не доведеться їздити закордон на заробітки. Тому, коли підписання Асоціації з Євросоюзом не відбулося і на Євромайдан вийшли студенти, ми з друзями спостерігали за цим і почали чекати неприємностей. 

Що для Вас стало переломним моментом і змусило змінити спостереження на безпосередню участь?

Побиття студентів. На той час моя донька була студенткою, тому цього стерпіти не зміг. Ми з однодумцями зібралися в Яремчі, порадилися і вирішили їхати до Києва. З міста тоді вирушила ціла колона автомобілів. Я їхав у першому авто. Нашим завданням було розвідувати дорогу, бо вже тоді на трасі виставляли міліцейські блокпости, які мали не пускати до столиці протестувальників.

Як минав перший день на Майдані?

Пригадую, ми приїхали на світанку і студенти ще палили вогонь. Я спустився Михайлівською, побачив ту так звану «йолку» в оточенні поліції. Потім біля університету ім. Т.Шевченка розпочалося віче. У ньому взяли участь понад мільйон українців. Чому? У більшості з нас в той момент було наступне відчуття: добре, ви (влада – ред.) десятиліттями гнобили нас і наших батьків, нав’язували нам комуністичний режим, нівелюючи при цьому близькі нам християнські цінності і українські традиції, але щоб так з нашими дітьми? Ні! Такого не буде! Ми краще покладемо свої життя, тому що діти – не винні, вони хочуть і мають бачити цей світ.

Від університету ми пішли ходою на Майдан Незалежності, а опісля – на Банкову. Звідти нас ще виганяли світлошумовими гранатами: люди не були готові до такого, тому розвертаючись назад, багато хто падав, травмувався.  Пізніше, того ж дня, ми розбили невеликі намети і почали їх охороняти. Так починалося життя на Майдані. Через два тижні перебування в Києві я був змушений відлучитися додому: зателефонувала дружина і повідомила, що її батько у важкому стані.

Повернувся на Майдан вже в середині січня 2014-го, коли були сильні морози. Якраз тоді відбулися перші розстріли: вбили Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, а в лісі знайшли замордованого Юрія Вербицького. Знаєте, ці три прізвища я пам’ятатиму, доки буду жити. І діти мої пам’ятатимуть.

 Чим займалися на Майдані після повернення з дому?

Одним із моїх завдань на Майдані була охорона входу до профспілок. Сотні тоді чергували по дві години, змінюючи одна одну. Мене призначили старшим черговим. Ми мали пильнувати, щоб у приміщення профспілок не занесли небезпечних предметів, які могли б зашкодити життю і здоров’ю тих людей, які на той момент перебували всередині, а також убезпечити їх від різних провокаційних та злочинних дій. Крім того, виконував буденні справи, зокрема допомагав  готувати їжу та створювати різноманітні засоби захисту.

Який момент на Майдані для Вас особисто був найстрашнішим?

Це було під час масових розстрілів у лютому. Той прорив «Беркуту»; БТР, який направили в натовп; як нас затискали, а ми лиш повторювали: «Тримаймося, бо пускаємо!»… Тоді було поранено і вбито багато людей. Це було страшно. Звісно, в той момент всі були шоковані, дехто — навіть в розпачі. Ми захищали насамперед центр нашої Революції – сцену — місце, звідки щоранку і щовечора лунали молитва та Гімн України. Після тих розстрілів я захворів. Багато пережив…

Знаю, що Майданом Ви не обмежилися і продовжили свою боротьбу вже з російськими найманцями на Сході України. Як потрапили на російсько-українську війну? 

Під час Майдану я пообіцяв собі, що обов’язково повернуся туди на інавгурацію нового президента, хто б ним не став.

У лютому дві тисячі чотирнадцятого на територію Криму вторглися «зелені чоловічки», після того в квітні на Донбас зайшли російські війська. На той час вже формувалися добровольчі батальйони територіальної оборони. В червні я таки приїхав на інавгурацію Петра Порошенка і вже після того пішов добровольцем у 25-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь». 

Мене відмовляли від цього кроку, мовляв, є дружина, двоє дітей, старші батьки. Але я нікого не слухав, бо мав своє бачення і розуміння, що мені робити далі. Пройшов медкомісію, на якій підтвердили мою придатність до служби, а опісля мене призначили старшим водієм.

Через декілька тижнів після цього наш батальйон легалізували і ми ввійшли до лав Збройних сил України. Навчання проходили в навчальному центрі «Десна» і я отримав спеціальність «водій-механік БМП».  У серпні чотирнадцятого нас відправили до Дебальцевого. 

Дебальцеве – це дуже сумна сторінка сучасної української історії. Яким був Ваш шлях у тих подіях?

У Дебальцевому ми виступили колоною. В селі Катеринівці прийняли перші бої, мали там і двохсотих, і трьохсотих. Потім зайшли в саме місто, яке на той час вже було порожнім. Пригадую, як пояснювали заляканим місцевим жителям, що ми – такі ж, як вони, звичайні люди, і хочемо їм допомогти. Одні це розуміли і дякували, інші називали бандерівцями й вимагали забиратися з їхньої землі. На одному з блокпостів у грудні дві тисячі чотирнадцятого року я отримав контузію, мене відправили в госпіталь, але після лікування я знову повернувся на нульовий пост. 

Наприкінці грудня нашу роту відправили на ротацію, але вже 15 січня дві тисячі п’ятнадцятого року по тривозі викликали назад і ми знову зайшли в Дебальцеве. А потім – котел… Це, насправді, важко згадувати… Мені дали броньований тягач, яким я витягнув дві бойові машини піхоти з-під оточеного ворогом Логвинового.

Після того, як ми вийшли з котла, багатьох відправили до госпіталів, я ж опинився в Ірпені. Після повернення в батальйон мене демобілізували. Я ще рвався на війну, однак отримані поранення не минулися безслідно: згодом отримав третю групу інвалідності і був «списаний».

Війна, на жаль, триває й досі, відповідно, всі її уроки ми зможемо зрозуміти лиш після закінчення військових дій. Натомість, від часу останніх буремних подій на Майдані минуло вже 6 років і робити певні висновки вже точно можна. Чим для Вас став Майдан?

Для мене це була подія світового масштабу. Ми, українці, побачили, що змінити систему на краще можна, але для цього потрібна насамперед наша воля. Тільки справді сильне бажання змін є істинним рушієм прогресу. Вірю, що наші ліпші часи — попереду. Потрібно ще трохи часу, щоб домогтися справедливої роботи суддів, правоохоронців, політиків, депутатів.

За яких умов ці зміни можливі?

Насправді, це все залежить тільки від нас. Ми втратили спілкування з природою, втратили віру. Нарікаємо, кричимо, але забуваємо помолитися Богу, подякувати Йому за прожиті ніч і день. Коли у всіх нас буде більше духовного і люди до будь-якої справи будуть підходити насамперед духовно, тоді, побачите, Господь нам дасть щось краще. Бог завжди посилає народові таку владу, на яку той заслуговує…

                                                                     Спілкувалася Юлія Максим’юк