Володимир Мандина: «Ветеран має бути прикладом для наслідування»

До нього – шанованого травматолога та депутата Яремчанської міської ради — прийшли з повісткою в неділю о пів на восьму ранку навесні дві тисячі п’ятнадцятого року. Він розписався в її отриманні, за два дні прибув до військкомату, а ще за тиждень — поїхав на Житомирщину, — саме там навчали медиків, призваних на службу в зону проведення антитерористичної операції. Через три тижні чоловік дізнався, що в результаті розподілу опинився у десантурі – найгострішому роду військ: новостворена вісімдесят перша бригада, куди потрапив для служби, чекала його прибуття в Дружківці Донецької області…

Так починалася військова історія життя Володимира Мандини – нинішнього очільника Яремчанської регіональної спілки ветеранів АТО. 

 

Пане Володимире, як зустріла Дружківка і якою була сама служба?

– Коли я прибув до місця дислокації, а це в полі поблизу Дружківки, хлопці з нашої бригади вже виконували завдання під Зайцевим та Водяним. 

Дружківка на той момент знову стала українською. Відповідно, скрізь були сепаратистські настрої з усіма наслідками. Цивільні лікарні відмовлялися приймати бійців не те, щоб з пораненнями, а з побутовими травмами, на зразок порізу чи перелому пальця, з якими у військовий госпіталь людину не відправиш. 

Тоді бригада налічувала вже декілька тисяч осіб: у одного — перелом, в іншого — температура, ще в когось – діарея, тож людей потрібно було десь лікувати. Наша медична рота зайняла приміщення колишньої дитячої лікарні. Ми за свій кошт зробили ремонт, відновили світло та водопостачання, заліпили вікна клейонками, а на першому поверсі, який час від часу прострілювали бойовики, закладали їх ще й бронежилетами. Ось у таких умовах зробили стаціонар для лікування всього підрозділу.

Через пів року я став командиром роти, а останні кілька місяців виконував сумісно також обов’язки начальника медичної бригади.  Це було не легко. Кадрові військові – специфічні люди! Це – «залізій, алюміній, деревіній»! Щоб до тебе дослуховувалися, треба мати авторитет, який можна тільки заслужити. В тій ситуації все-одно, яке в тебе звання і скільки тобі років.

– Як поверталися до цивільного життя після завершення служби?

– Спочатку все було гарно: ейфорія, аплодисменти, повітряні кульки, якісь нагороди в мерії, заява на землю… Боляче стало вдома, коли зрозумів, що діти та близькі відвикли від моєї присутності. Тоді я взяв всі гроші, зароблені в АТО, і повіз сім’ю на відпочинок, щоби просто побути разом.

Також відволіктися допомагало занурення з головою в роботу та підприємницьку діяльність, в якій довелося заново наводити лад. Аптечним бізнесом, від моменту його створення, займався лише я. Через мобілізацію цей весь тягар довелося взяти на себе дружині. Ви уявляєте, як їй було? Робота, двоє дітей, бізнес – це важко! Але тут ніхто не займався сім’ями військовослужбовців, окрім рідних та близьких друзів. Зазвичай, їм могли тільки поспівчувати і на цьому крапка.

Значна частина людей гадає, чому АТОшники такі озлоблені? Так, у них не все в порядку з психікою, дехто зловживає алкоголем, а це погано впливає на родинні стосунки та відносини із суспільством. Як не як, коли повертаєшся з роботи до сім’ї, то трохи легше, але все-одно, ти ніколи не будеш таким, яким був до війни.

– А яка ситуація з психологічною допомогою самим бійцям?

– У нас на Яремчанщині є хлопці, які були в дуже страшних ситуаціях. Але на них не звертають жодної уваги. Систему психологічної реабілітації на державному рівні не налагоджено. У нас не ведеться спостереження за ветеранами, не зроблено інститутів для надання їм допомоги. З тією ж психологічною допомогою що зробили? Подумали, згадали, що в лікарнях та інших установах є психіатри і психологи, видали сумісний між Міністерством охорони здоров’я та Міністерством оборони наказ забезпечити психологічну допомогу їхніми силами. Все!

Психологічної реабілітації учасник АТО на державному рівні не має! Цим займаються волонтери, сім’ї, самі ветеранські громадські організації, проте без державної підтримки та фінансування. 

Але тут є ще один важливий момент: жоден ветеран бойових дій не піде до психолога добровільно, ним потрібно займатися. Крапка!

– Минулого року Ви очолили Яремчанську регіональну спілку ветеранів АТО. Відтоді відчутно змінилася риторика організації стосовно місцевої влади. З чим це пов’язано?

– Моєю метою є дотримання законних прав ветеранів, допомога їм та їхнім сім’ям зайняти своє місце в соціумі, реалізувати себе, призвичаїтися до мирного життя.

Зараз у відносинах з місцевою владою не все чітко, але є постійний цілеспрямований позитивний діалог у вирішенні наших проблем. Цього року влада Яремча вперше виконала в повному обсязі програму з матеріальної допомоги ветеранам АТО. Також є відкритість у земельних питаннях, зокрема і для ведення бізнесу. Співпраця налагоджується, нас чують і це добре.

Окрім того, напружене ставлення до АТОвців виникло і через земельні питання. Я розумію, що потрібно з цим щось робити, адже ім’я та честь ветерана вищі за будь-які інтриги. 

– Що Ви зробили в першу чергу, очоливши організацію?

– Змінив статут Спілки. Щоб викорінити гетьманство, ми передбачили у статуті такий орган як Правління. До його складу входять десять осіб, зокрема, представники від кожного населеного  пункту Яремчанщини. Кожен з них має рівне з головою право голосу. Це дає всім однакові права, але разом з тим і обов’язки. Тепер голова Спілки – фактично рупор.

– Які стосунки Спілки з іншими ветеранськими організаціями?

– Ми, нарешті, налагодили співпрацю з Івано-Франківською обласною спілкою ветеранів АТО. Більше того, Яремчанська спілка була ініціатором зміни устрою в обласній організації, зокрема перевиборів голови. 

Мирон Кріль, який зараз її очолює, об’єднав більшість районних спілок під одне крило, започаткував регулярні щомісячні зустрічі та відкрив доступ до інформації про допомоги, кошти та ін. Спільно ми провели вже не одну акцію на підтримку ветеранів, їхніх сімей, дотримання наших прав. Завдяки відкритому доступу до інформації, почали відправляти наших людей на санаторно-курортне лікування. Також провели Ветеранські ігри патріотів. А незабаром має відбутися фестиваль спортивних сімейних ігор. Насправді, проводиться стільки різних заходів, що ми просто не можемо всюди встигнути. Але такі заходи є елементом психологічної реабілітації ветеранів і це важливо.

Також Мирон Кріль налагодив відносини з новим очільником Івано-Франківської облдержадміністрації Денисом Шмигалем. Тепер у нас із ним відбуваються щомісячні зустрічі, в яких беруть участь і представники районів. Минулого разу піднімали земельні питання, на наступній плануємо говорити про проблеми з силовиками.

– Існує проблема з працевлаштуванням хлопців після повернення із зони проведення військових дій. Як ви в Спілці її вирішуєте?

– У нас налагодилася хороша співпраця з Яремчанським Центром зайнятості. Декілька членів організації вже отримали безповоротну фінансову допомогу та стали підприємцями. Вони зараз успішно працюють, ніхто не пропив цих грошей. 

Я підтримую тих побратимів, які хочуть працювати, тому що праця – це теж реабілітація. Зараз ми плануємо запустити декілька бізнес-проектів на ветеранську тематику. Якщо все вдасться, то я зможу їх показати іншим хлопцям і сказати: «Ось, хлопці, подивіться! Тут можна працювати! І не потрібно їхати в Польщу, а можна спокійно на місці приносити користь собі та державі!». 

– Окрім працевлаштування, у хлопців, напевно, є ще й інші проблеми. Що робити з ними?

– На жаль, на теренах Яремчанщини ми маємо двох загиблих наших земляків. Ні в якому разі не можна забувати про їхніх батьків. Ми маємо про них згадувати постійно, і не тільки на всіх патріотичних ветеранських заходах. Цим самим ми покажемо мамі, що вона не залишилася наодинці зі своїм горем. Так, держава їй дала все, що обіцяла. Але мама п’ять років живе без сина. Як думаєте, хтось прийшов до неї поцікавитися, чи має жінка дрова на зиму? Хтось цим займається? Ніхто!

Так само ніхто не займається АТОвцем, який зловживає алкоголем. Хтось запитав, чому він п’є і чому не на роботі? Ні! Так не має бути. Ветеран не має бути забутим. 

Було б добре, якби в бюджеті міста заклали кошти на радника з питань ветеранів. Щоб була людина, яка займатиметься їхніми проблемами. Наша організація вже розпочала роботу в цьому напрямку, завівши на кожного члена «Карту ветерана». Зокрема в ній міститься повна інформація про людину: де проживає, сімейний стан, кількість дітей, контакти дружини, нагороди, хвороби, інвалідність, потреби. Це вже є своєрідний облік проблем. Тепер лиш потрібно, щоб ними хтось займався, тому що організація ветеранів не в змозі все робити сама.

Я дуже хочу, щоби бійців АТО на Яремчанщині не приймали за нероб і агресорів, а шанували. Ветеран має бути прикладом для наслідування, його повинні кликати на години патріотичного виховання, де він розповідатиме про свої подвиги та як потрібно любити, і захищати свою Україну.

Але разом з тим ветеран має знати свої рамки, і я дуже хочу своїх хлопців цьому навчити. Це дуже важко і займає багато часу.

– Чи піклуєтеся про наших земляків, які зараз перебувають на передовій?

– Ми постійно допомагаємо побратимам в міру наших сил. З Яремчанщини в зоні проведення бойових дій зараз перебуває понад десять осіб. Ми постійно до них телефонуємо і запитуємо про потреби. Крім того, маємо чудову співпрацю з волонтерською групою «Борщик Дорянський». Там люди взагалі, не покладаючи рук, постійно готують допомогу, а потім ще й самі питають, куди її відправляти. Також нам допомагають і інші небайдужі жителі та підприємці нашого регіону.

– Володимире, ваша організація вже декілька років поспіль влаштовує «АТОшну коляду». Скільки вдається заколядувати і що робите з тими грошима?

– Так, справді, вже два роки ми збираємося та ходимо з «АТОшною колядою». На неї дуже гарно реагують як наші місцеві люди, так і туристи. Щороку ми збираємо понад двісті тисяч гривень. Частину коштів скеровуємо нашим яремчанським хлопцям — учасникам АТО, які зараз служать. Також закупили медичне обладнання у військовий шпиталь ім. Мечникова, що в Дніпрі та допомогли 10-тій гірсько-піхотній бригаді з Коломиї. 

– Як ставитеся до позиції нинішньої влади в питанні розведення військ? Чи таке воно необхідне, як нам намагаються це показати?

– Негативно. І це не тільки моя думка. Є офіційні звернення всіх ветеранських спілок з цілої України, в яких вони засуджують цю справу. Переконаний, що всі, хто вміє мислити та аналізувати, знають та розуміють, що це розведення є ні чим іншим, як здачею позицій та суверенітету України.

– Насамкінець скажіть, будь ласка, що, на Вашу думку, має статися, щоб ця війна нарешті закінчилася?

– Кожен громадянин України  має розуміти, що може настати момент, коли він повинен буде віддати життя за Україну. Кожна мама і кожен тато мають вміти відпустити сина, а жінка – свого чоловіка на війну за рідну землю, наперед знаючи, що він там може загинути. Коли таких сімей у нас буде щонайменше третина, тоді в нас буде Україна, і мова, і територія. З мобілізаційним потенціалом у 20 мільйонів осіб за шість хвиль мобілізації ми не змогли зібрати 250-300 тисяч. Вдумайтеся в ці цифри! І після цього ми говоримо, що ми – нація козаків? Українці не розуміють, що поки на кордоні не поляже декілька мільйонів героїв, толку не буде, безкровно війну не виграєш. Так, це дуже страшно! Але така вона — реальна ціна незалежності. Нація, яку перемогли, стане рабом, нація, яку вбили – відродиться!

                                                                        Спілкувалася Юлія Максим’юк